У рамках Тижня прав людини у Верховній Раді відбулася дискусія «Вдосконалення законодавчого забезпечення права на захист персональних даних та доступу до публічної інформації». Тетяна Олексіюк, експертка Програми розвитку ООН, у своєму виступі розповіла про результати моніторингу доступу до інформації в Україні міжнародної мережі FOIAnet.
«Доступ до правди» наводить найцікавіші фрагменти виступу експертки.
- У 2019 році Україна вже вдруге разом з десятьма іншими країнами взяла участь в оцінці впровадження індикатору 16.10.2 Цілі сталого розвитку № 16, яку проводить міжнародна мережа FOIAnet. Як складова Цілі 16, індикатор має на меті забезпечити доступ до публічної інформації та захистити основоположні свободи відповідно до національного законодавства та міжнародних угод.
Ця оцінка засвідчила відчутний прогрес, який здійснила Україна з 2011 по 2019 роки, зокрема посилення антикорупційних заходів, які сприяють прозорості та демократичному врядуванню. Проте виявила і певні виклики, на які має відреагувати Україна.
Закон «Про доступ до публічної інформації» був прийнятий у 2011 році, багато хто з присутніх тут працювали над його імплементацією. Ми всі знаємо, що з точки зору міжнародних стандартів у нас забезпечено оприлюднення інформації і надання інформації у відповідь на запити.
А от щодо роботи наглядового органу, забезпечення ефективного механізму контролю за доступом до публічної інформації і запровадження заходів із боку держави, ситуація в Україні «провисає». Україні бракує механізму, який дозволив би швидко й ефективно відповідати на порушення права на доступ до інформації. Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює контроль за доступом до інформації, наразі не забезпечує швидкого реагування на порушення та відновлення права на доступ до інформації.
У багатьох країнах є вузловий орган, який забезпечує розробку та реалізацію державної політики в сфері доступу до інформації. Такий орган мав би здійснювати системний аналіз проблем у сфері доступу до інформації, а також впроваджувати заходи й оцінювати їх ефективність, що сприяло б покращенню доступу до інформації. Створення такого органу допомогло б забезпечити стабільні результати у сфері доступу до інформації.
Країни по-різному підходять до реалізації цієї ідеї.
Наприклад, у Канаді існує окремий орган – Секретаріат казначейської ради – який відповідає за загальне управління і політику в державній службі, в тому числі й за дотримання урядовими органами доступу до публічної інформації.
Друга важлива проблема, яка випливає з моніторингу, це те, що у нас відсутня єдина уніфікована програма підготовки державних службовців, які працюють у сфері доступу.
Так, громадські організації докладають багато зусиль, читають багато тренінгів для держслужбовців, Офіс Уповноваженого читає тренінги, але програма підвищення кваліфікації не вплетена в єдину програму підвищення кваліфікації державних службовців, у нас не готують спеціальних кадрів, а відтак, відповіді на запити й оприлюднення інформації відбуваються в достатньо спорадичному режимі: якщо в тому чи іншому органі працює грамотна особа, тоді надання та оприлюднення інформації відбувається більш-менш якісно. Щойно змінюється людина – змінюється і якість доступу до публічної інформації.
Із результатів моніторингу ми бачимо досить приємну загальну картинку.
Проте слід пам’ятати, що подібні міжнародні оцінки зазвичай виходять із мінімальних стандартів. Однак стандарти, встановлені нашим законом, достатньо високі: в межах цієї оцінки ми не говорили ні про застосування державними службовцями «трискладового тесту», ні про оприлюднення інформації, яка передбачена нашим законом у тому числі великих масивів інформації у форматі відкритих даних, що наразі є великою проблемою для України.
Нам ще є над чим попрацювати у сфері доступу до публічної інформації. Відповівши на ці три виклики й виконавши рекомендації, Україна змогла б досягнути значного прогресу в забезпеченні прозорості та підзвітності державних органів.
Підготувала Вікторія Кобиляцька, «Доступ до правди»
