Попри те, що ще не на всіх сайтах розпорядників вказано електронні скриньки, працівники відділів доступу до інформації вже давно не роблять круглі очі, коли їм відправляють запит електронною поштою. Хоча ще пару років іронічно намагалися з’ясувати, чому мені шкода грошей на марку і конверт…

Однак законодавець в статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачив, що запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. От я і вирішила подати запит усно, тобто телефоном, і подивитися, як на нього зреагує розпорядник.

Це вже не перший мій «телефонний» експеримент. Вперше спробувала подати запит таким способом зо два роки тому в Сокирянський районний автодор. Вибір був продиктований тим, що в установи не було електронної скриньки. Можна було або подзвонити, або написати паперового листа. Зважаючи, що лист туди ітиме три дні (Сокиряни — один з найвіддаленіших районів Чернівецької області), а інформацію потрібно було отримати оперативно, вирішила зателефонувати.

Довго довелось переконувати, що по той бік дроту таки зобов'язані мій запит прийняти. У підсумку працівниця таки його записала, і… на тому експеримент завершився. Коли я намагалась додзвонитись, аби дізнатись якою буде відповідь, то трубку вже не брали. Так мій перший досвід телефонного запиту виявився невдалим.

Вдруге усний спосіб подання вирішила спробувати вже на загальнонаціональному рівні, надіславши запит до Центральної виборчої комісії. Запитувала результати виборів до міської ради в Чернівцях по кожній дільниці у форматі відкритих даних.

Фактично мала два завдання: окрім того, що хотілось перевірити, чи працює телефон як канал подачі запиту, праглось отримати дані у форматі відкритих даних. Нагадаю, що змінами до закону «Про доступ до публічної інформації» від 9 квітня 2015 року передбачено, що всю запитувану інформацію можна отримувати у форматі відкритих даних.

Набравши відповідний номер телефону, попросила прийняти інформаційний запит. Сталось так, що набрала номер для подання усних звернень, бо ніякого іншого телефону для подачі запитів на публічну інформацію на сайті не було.

По той бік слухавки дуже здивувались, й одразу сказали, що то не їхня компетенція. Але я наполягла, щоб запит в мене прийняли. Коли я почала надиктовувати запит, в працівниці Центральної виборчої комісії одразу постало запитання: а чому не надішлете на нашу електронну адресу.

Проте я була незворушна і просто сказала, що згідно з законом маю таке право.

- Зрозумійте правильно, - вмовляла вона мене, – як же на такий запит вам будуть відповідати?   

Я пояснила, що дадуть відповідь у спосіб, який я вкажу в запиті, зацитувала пряму норму закону і вказала на обов'язки розпорядників.

Вона записала мій запит, а потім щиро здивувалася: мовляв, ну і що з ним тепер робити.

Я й тут мала відповідь на її запитання. Сказала, що запит треба зареєструвати і передати відповідальному.

Але працівниця ЦВК зробила ще одну спробу надихнути мене на самостійний пошук інформації. У мене дуже ввічливо поцікавилися, чи не можу я пошукати дані, що мене цікавлять, на сайті Центральної виборчої комісії.

Виявилось, що цих даних не те що на сайті немає, їх і в самій ЦВК немає.

У підсумку я замість очікуваної інформації отримала відписку, що комісія такою інформацією не володіє.

Мій запит перенаправили до міського архіву.

В архіві довелося перефотографувала протоколи. Це до розмови про відкриті дані.

Тож мало того, що годі сподіватися на надання результатів місцевих виборів у форматі відкритих даних, а й самі ці дані так цікавлять ЦВК, як шерифа – справи індіанців.

Висновок же мій такий: запит усно подавати можна, але спершу потрібно виписати собі або запам'ятати всі норми, на які треба послатись, аби переконати чиновника зареєструвати документ. Також не забудьте вказати, в який спосіб ви хочете отримати відповідь.

Але марно тішитися не варто: подання запиту що усно, що письмово не гарантує отримання результативної відповіді.

Я ж продовжую спроби отримати інформацію у форматі відкритих даних. Про результати — в наступних блогах.

Надія Вірна, журналіст, Чернівці