Верховний суд України прийняв рішення, яке прямо суперечить нормі Закону України «Про доступ до інформації»

Відмови у задоволенні позовів на право про доступ у, здавалося б, очевидних справах, є досить поширеними. Особливо якщо йдеться про посадовців найвищого рівня.

І це при тому, що законодавчі положення сформульовано досить чітко: розпорядники зобов’язані надати інформацію у відповідь на запит, обмежити доступ можна лише якщо для цього існують визначені законом підстави, низка норм прямо свідчить про відкритість інформації.

Серед справ про доступ можна виокремити випадки, де суддівська творчість, для прийняття «правильного» рішення,  має суперечити не лише законодавству, а й законам логіки.

Так, Вищий адміністративний суд України 21 жовтня розглянув касаційну скаргу у справі Олега Бєлова, юридичний супровід якої забезпечував Інститут Медіа Права. Справа стосувалась доступу до копій (завірених) декларацій суддів Конституційного Суду України

В усіх попередніх інстанціях основний конфлікт виникав суто з приводу того, що завірені копії декларацій не можуть бути надані, оскільки завірити їх можна лише у вигляді, тотожному оригіналам (тобто без ретушування конфіденційної інформації), що є неможливим, на думку суддів, зважаючи на необхідність захисту окремих відомостей. Як і попередні суди, ВАСУ відхилив аргумент про те, що якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення мають бути надані відомості, які є відкритими.

Однак на цьому Вищий адміністративний суд не зупинився і зауважив, що: «Здійснення розпорядником інформації заходів, спрямованих на забезпечення прозорості та відкритості своєї діяльності шляхом оприлюднення інформації, яка є у його володінні, і посилання на неї у відповідях на запит, не може вважатися неправомірною відмовою у наданні інформації».

Оскільки відповідно до Закону України «Про засади протидії та боротьби з корупцією», щорічно на офіційному сайті Конституційного Суду України та у друкованому виданні опубліковуються відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, Голови та суддів Конституційного Суду України «відповідачем здійснені заходи, спрямовані на забезпечення прозорості та відкритості своєї діяльності шляхом оприлюднення інформації, яка є у його володінні й суди прийшли до правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог».

Такий висновок суду прямо суперечить низці норм Закону «Про доступ до публічної інформації».

По-перше, закон у статті 3 визначає обов’язок надавати та (не або!) оприлюднювати інформацію.  Ці обов’язки далі деталізуються у статті 14, де не менш чітко передбачено поряд два аналогічні, абсолютно рівноцінні зобов’язання, жодних підстав тлумачити які як взаємовиключні закон не дає.

По-друге, що найважливіше: стаття 22 закону містить вичерпний перелік підстав для відмови в наданні інформації. 

Ними є:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до «трискладового тесту»;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію (не вказано всі необхідні реквізити). 

Як бачимо, інших підстав відмовляти в наданні інформації на запит – немає. Жодних винятків, застережень, умов, мораторіїв, форс-мажорів,…імунітетів, врешті-решт щодо визнання відсилання на сайт незаконним – тим більше.

Однак патерналістське ставлення до інформації як державної власності, небажання розуміти і застосовувати принципи права понад звичні формалістські підходи – це прямий шлях до таких неправосудних рішень.

Найгірше, що такий «революційний підхід» до тлумачення абсолютно однозначного принципу був запропонований навіть не Вищим адміністративним судом, а Верховним Судом України, який, здійснюючи свої повноваження щодо перегляду у справі про доступ до документів КНУ ім. Тараса Шевченка, сформулював свою позицію. При цьому, за процесуальним законодавством, висновок ВСУ щодо застосування норми права має враховуватися іншими судами, якщо тільки суд не наведе мотивів не погодитись з рішенням. Звичайно, за таких умов судді навряд чи будуть суперечити «старшому брату»…

На жаль, подібні очевидні помилки в судах на сьогодні не рідкість. І, мабуть, не дарма вимога про повну переатестацію усіх служителів Феміди знаходить таку широку підтримку серед правозахисників.

Віта Володовська, юрист, Інститут медіаправа, Київ