Народний депутат Олександр Санченко більше п'яти років займався розвитком молодіжного руху в Україні, залученням молоді до політики, участі у виборах. Нині активно працює в комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова, є співавтором законопроекту 4224 щодо забезпечення свободи слова, права на інформацію та законодавчих гарантій професійної діяльності.

Ми поінформували депутата про діяльність робочої групи під головуванням народної депутатки Євгенії Кравчук, заступниці голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики ВРУ.

Група напрацьовує суттєві правки до законопроекту 2381 та інших законопроектів, покликаних вдосконалити сферу доступу до публічної інформації в Україні. Одне з завдань групи – врахувати пропозиції, які пролунали під час експертного обговорення «Законотворчість у сфері доступу до публічної інформації: сучасний стан та перспективи», а фахівці, які виступили під час заходу, очолили підгрупи робочої групи.

Будучи громадським діячем, відповідальним за урядові комунікації, Олександру неодноразово доводилось готувати запити на доступ до публічної інформації:

- З мого досвіду, якість та повнота відповіді на запит не в останню чергу залежить від того, наскільки якісно він був сформульований. Питання слід формулювати чітко, щоб не створювати поля для бюрократичних маневрів.

Важливо також розбиратись у юрисдикції органів та направляти запит саме тому органу, що є розпорядником запитуваної інформації.

Якщо все зазначене зроблено правильно, дотримано форми та по змісту все чітко, залишається тільки очікувати відповіді. Відповіді на свої запити одержував найрізноманітніші, від формальних відписок до чітких та розгорнутих.

З досвіду також знаю, що моїм знайомим та колегам часто відмовляли у доступі до публічної інформації із різних формальних підстав, або надсилали відповіді в дусі: «інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел», або ж взагалі інформацію не по суті запиту.

Чиновники також часто зловживають правом на відстрочку у задоволенні запиту. Так запитувач розраховує одержати відповідь протягом п'яти днів, а через відстрочку, отримує лише через місяць. У наш динамічний час за такий строк інформація уже може втратити актуальність.

- А як загалом оцінюєте чинне законодавство в сфері доступу? Які основні позитиви і проблеми? Яких змін воно потребує?

- Міжнародна практика регулювання надання публічної інформації ґрунтується на принципах максимального розкриття та обмеженої сфери винятків. У Рекомендації Ради Європи про доступ до офіційних документів, передбачено, що «у доступі до офіційного документу може бути відмовлено, якщо оприлюднення інформації, що в ньому міститься, може зашкодити або скоріше за все зашкодить інтересам національної безпеки чи приватності людини, якщо тільки суспільний інтерес від оприлюднення такої інформації не переважає потенційної шкоди від її розкриття».

У вітчизняному законодавстві враховано положення численних міжнародних нормативно-правових актів, значно розширено можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності.

Проте залишається невирішеною низка проблем щодо забезпечення пасивного доступу громадян до інформації, різнотлумачення законодавчої термінології, неправомірне обмеження доступу до інформації, неузгодженості ряду правових норм, та відсутності реальних механізмів забезпечення відповідальності.

Відтак, щоб посилити адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення права на інформацію, зокрема щодо представників медіа, ми з колегами із Комітету свободи слова зареєстрували у Верховній Раді України законопроект № 4224.

- Чи підтримуєте ідею створення інституту інформаційного комісара, який виключно займатиметься питаннями захисту права на доступ до інформації? Чи виступаєте за посилення ролі Уповноваженого ВРУ з прав людини, який здійснює парламентський контроль?

- Практично в усіх зарубіжних країнах діють спеціальні інституції, відповідальні за реалізацію права на доступ до інформації. Це спеціалізовані незалежні омбудсмани, або органи контролю в рамках виконавчої влади, або Уповноважені з прав людини, або спеціальні представники чи службові підрозділи в межах апарату Уповноваженого, або органи контролю при уряді чи парламенті.

На моє переконання, в Україні доцільно було б передбачити функціонування подібної інституції, або ж розширити функції Уповноваженого з прав людини та забезпечити створення з в межах його секретаріату службового підрозділу з контролю за здійсненням права на доступ до інформації.

Треба підсилити позиції омбудсмана – він міг би бути квазісудовим органом із правом розглядати скарги осіб про порушення прав громадян на доступ до інформації, та приймати відповідні рішення, які мають обов'язковий характер. Для цього потрібно внести зміни до чинного законодавства з питань доступу до інформації.

«Доступ до правди»