В Україні з 2011 року гарантований доступ до публічної інформації на вимогу Закону України «Про доступ до публічної інформації». Разом з тим, з 2010 року існує Закон України «Про захист персональних даних». Останній став каменем спотикання для журналістів та активістів, які користуюся доступом до публічної інформації. Інколи вони отримують відмови в отриманні навіть суспільно значущої інформації саме через закон про захист персональних даних. У цій дискусії запрошені учасники говорили про те, де все ж таки закінчується публічна інформація та починає працювати закон про захист персональних даних; про те, які проблеми стоять на дорозі правильного тлумачення чиновниками закону про публічну інформацію; про те, до чого треба особливо прискіпливо ставитися, коли ми говоримо про збір персональних даних; про наслідки порушення закону; а також про дотримання правильного балансу між двома законами.
Щоб розібратися у цій ситуації, «Доступ до правди» запросив до дискусії «Доступ до публічної інформації vs. Закон про захист персональних даних», яка відбулася у рамках Міжнародного фестивалю документального кіно з прав людини Docudays UA, низку спікерів. Зокрема, серед них - Світлана Заліщук, народний депутат України, Ірина Кушнір,представник Уповноваженого з прав людини, Вадим Гудима, спеціаліст з відкритих даних та цифрової безпеки, Олександр Бурмагін, юрист Інституту розвитку регіональної преси (ІРРП).
Ведучий – Андрій Куликов, журналіст «Громадське радіо».
Андрій Куликов:
В Україні за законом гарантований доступ до публічної інформації, але є також законодавство про захист персональних даних громадян.
Як наслідок, часто журналісти і громадські активісти стикаються з відмовою в отриманні суспільно значущої інформації на запит з огляду на Закон України «Про захист персональних даних». Більше того, виникає ще одна суперечність, коли персональні дані можуть отримати ті, хто зацікавлений в тому, щоб журналісти і громадські активісти не мали доступу до персональних даних. А також використовувати доступ до даних журналістів, громадських активістів як засіб стримування журналістсько-активістської діяльності.
Отже, в яких випадках такі відмови у наданні відповіді на запит обґрунтовані, а в яких випадках вони є маніпуляцією з метою приховування правди і корупційних дій? Якими можуть наслідки порушення закону про захист персональних даних? І як цю проблему вирішують в інших країнах?
На фото: Андрій Куликов
Світлана Заліщук:
Мені здається, що останні декілька років Україна переживає переосмислення взаємовідносин суспільства і влади. Це значним чином відбувається через наше розуміння того, що таке публічна інформації.
Розбиття монополії влади на інформацію масштабно почалася у 2009 році, коли ми почали лобіювати закон про доступ до публічної інформації. Тоді ми перейшли на новий етап розуміння нас як журналістів і активістів: не їм належить інформація – нам належить інформація.
Я вважаю, що через це право знати ми робимо політику прозорішою. Звичайно, цей процес ще буде тривати роками. Але як найкращу перспективу для України, варто навести приклад Швеції. У Швеції закон про доступ до публічної інформації почав працювати ще у 18 столітті. Завдяки цьому закону у громадян Швеції був доступ до Парламенту, до документів. Сьогодні у Швеції запитувач може отримати будь-яку переписку швецького державного службовця , яка здійснювалася через офіційну електронну адресу. Це те, до чого ми прагнемо. Так що мій підсумок: у нас ще все попереду.
На фото: Світлана Заліщук
Андрій Куликов:
Після такої промови мені б тепер хотілося дізнатися погляд юриста: де інформація, яка належить нам, а де вона може і не належить?
Олександр Бурмагін:
З одного боку, за Ст. 34 Конституції України, свобода слова і доступ до інформації може бути обмежений. З іншого боку, згідно зі Ст.32 Конституції України, право на недоторканність особистого життя так само може бути обмежене.
Відповідно, кожного разу треба встановлювати баланс. З одного боку, хто і на що має право, у яких випадках? З іншого боку, коли це право можна обмежувати і не надавати певну інформацію з посиланням на те, що вона містить персональні дані?
Наразі наше законодавство наблизилося до скандинавської моделі: у нас з’явився один портал відкритих даних , який має запрацювати на повну потужність цього року, а також Єдиний казначейський рахунок.
У яких випадках персональні дані відходять на другий план, а не перший план виходить доступ до публічної інформації? У випадках, коли мова йде про використання комунальне або державного майна, бюджетні кошти, декларації, а також питання виконання службових обов’язків на державній службі.
Щодо обсягу публічної інформації, яка пов’язана з виборчим процесом, то ми досі маємо деякі проблеми. Наприклад, виборчі комісії не надають інформацію про автобіографії кандидатів в народні депутати. Утім, за законом, усі подані під реєстрації документи є відкритими. У відповідь нам кажуть, що відкритою інформацією є короткі автобіографічні довідки на стендах, але повні автобіографії – ні. ЦВК пояснює це тим, що дані у коротких автобіографічних довідках можуть відрізнятися від того, що є у повній автобіографії. Наразі дві справи з таких інцидентів знаходяться в Європейському суді, оскільки це ненормальна ситуація.
Будь-які чиновники, посадовці, судді, прокурори, коли стають публічними особами, мають розуміти, що рівень захисту їх приватного життя значно зменшиться. Увага суспільства буде більше прикута до них, оскільки вони використовують державні ресурси, мають владу.
Сьогодні юридична практика розвинулася до того, що юристи виграють суди проти комунальних підприємств, проти благодійних фондів, які не прозоро використовують студентські гроші – це справа з Миколаєва. Смішний випадок пов'язаний з Вінницькою міськрадою, на яку ми вже подали позов. У законодавстві прописано, що ім’я, прізвище та по-батькові будь-якої фізичної особи, яка отримує бюджетні кошти, має бути повністю відкрите. У Вінниці ж при прийнятті рішення про виділенні соціальної допомоги, у документах приховують ім’я: пишуть «особа 1» і навпроти «сума 1». Кому ж ці кошти йдуть – незрозуміло.
Утім, практика розвивається, і трапляється все менше безглуздих і безпідставних відмов.
Фото: Олександр Бурмагін
Андрій Куликов:
Добре, що ви навели приклад з судової і не зовсім судової практики. Повертаючись до промови Світлани Заліщук, то в дечому я не згодний. До деякої інформації ми вже отримали доступ давно. А битва за доступ до публічної інформації почалась ще в радянські часи. Я говорю, наприклад, про доступ до інформації про Чорнобиль.
Тому моє питання до Ірини Кушнір – «Чи бачите ви поступ в доступі до публічної інформації як людина, що спостерігає за процесом?»
Ірина Кушнір:
Це цікаве питання. Так, у дечому ми можемо відмітити, що ми пройшли перший етап імплементації закону про доступ до публічної інформації. Усе частіше можна спостерігати менший опір державних службовців та органів місцевого самоврядування у відкритості інформації. Але не можна сказати, що ми перейшли до якогось усвідомленого розуміння суті цього права державними службовцями.
Після скарги на певного розпорядника, представники Секретаріату Уповноваженого, реалізуючи механізм контролю, спілкуються з потенційними правопорушниками. І ми бачимо незнання загалом законодавства. Ми разом з порушником читаємо норму закону і тоді вони кажуть, що, мовляв, добре – ми відкриємо інформацію. Утім, відсутнє розуміння і усвідомлене ставлення до того, що кожне надання інформації – це внесок у розвиток суспільства та демократії. Виглядає так, що вони надають інформацію, але тільки тому, що представники Секретаріату Уповноваженого з прав людини прийшли, а не тому, що державний службовець усвідомлює свою роль в цьому.
Освіта є ключовою на цьому етапі. По-перше, державні службовці мають знати Закон України «Про доступ до публічної інформації», а також чітко розрізняти, де є закриті, а де - відкриті персональні дані.
Часто ми чуємо таке : «Я порахував, де більший штраф – чи за порушення ЗУ «Про захист персональних даних», чи за порушення ЗУ «Про доступу до публічної інформації». Оскільки ЗУ «Про захист персональних даних» захищений більшою вартістю штрафу, то державний службовець обирає «меншу» кару.
Питання системної освіти стосується не тільки нинішніх держслужбовців, але і тих, хто ще навчається у вищих навчальних закладах. А у нас навіть не на всіх юридичних факультетах вивчають специфіку ЗУ «Про доступ до публічної інформації».
Щодо персональних даних, то вони в нас можуть бути обмежені за ЗУ «Про захист персональних даних». Разом з тим, у ЗУ «Про доступ до публічної інформації» є,зокрема, категорія про суспільно важливу інформацію. Якщо буде визнано, що персональні дані певного службовця чи публічної особи є суспільно необхідними, то їх можуть відкрити.
Говорячи про межу суспільно важливої інформації, то вона встановлюється через практику. У цьому родзинка, загадка і труднощі закону. Українські державні службовці звикли працювати за інструкцією, тому ми часто стикаємося з проблемою роз’яснення, оскільки суспільно необхідна інформація – це завжди оцінка та баланс.
Ми вже має певні напрацювання в цій сфері – вже були випадки, коли ми відкривали доступ до персональних даних з огляду на суспільно необхідну інформацію. Наприклад, ми намагалися відкрити декларації суб’єктів публічного права - голови і заступника голови правління НАК «Нафтогаз Україна». На жаль, перша інстанція була на користь «Нафтогазу», але Апеляційний суд підтримав нашу позицію, зараз ми чекаємо рішення касаційного суду.
Наразі є проблеми з судами, оскільки вони неодноразово підтримували закриття персональних даних держслужбовців. Цю практику треба змінювати.
Тож, бачимо, що є напрацювання, але є і вагомі проблеми.
На фото: Ірина Кушнір
Вадим Гудима:
У цій дискусії не вистачає розуміння обсягів інформації, яка відкривається, навіщо вона відкривається, що з цими даними робити, хто контролює інформаційні потоки, які йдуть і з боку держави до громадян, так і від громадян до держави.
Зокрема, якщо говорити про великі масиви даних, які розкриваються за новим законом про відкриті дані,то вони стосуються не лише державних службовців. Треба розуміти, що там буде багато інформації, яка стосується звичайних громадян. Це інформація про власність, інформація про автомобільні номери. Тобто інформація, яка стосується нас.
Дискусій щодо точності, цілісності, методів використання цієї інформації та обговорення щодо того, хто за це відповідає, ще не було. Наразі безпека баз даних, яким ми передаємо значну частину інформації, є сумнівною. За серйозного бажання будь-хто може отримати значну частину інформації, якою володіють правоохоронні органи.
Ми як громадяни не усвідомлюємо увесь масив інформації, якою володіє держава або приватні інституції про нас. У нас немає легальної можливості дізнатися, що про нас знає СБУ, МВС, Держспецзв’язок, оператори Інтернету, мобільні оператори чи банки. Ми не знаємо, як і чи захищається інформація про нас як звичайних громадян.
Також ми часто не розуміємо, навіщо відкривається ця інформація. Часто за відкриттям даних не йдуть зміни. Наприклад, відкриття інформації про криміногенні райони, статистику злочинів, даних по успішності в школах може призвести тільки до законсервування проблеми. Так, після публікації таких даних дитину переведуть в іншу школу, переїдуть в інший район, в результаті виїзду активних громадян криміногенні райони стануть лише більш небезпечними. Тож, просто викриття даних, без обговорення шляхів вирішення, не призведе до якогось результату. Ми маємо думати не лише про те як розкрити більше інформації, а про те, що ми далі будемо робити з цією інформацією.
Тому, я закликаю думати про те, яку інформацію ми як громадяни надаємо державі? Що держава може робити з цією інформацією? Яку інформацію ми передаємо приватним компаніям і як ми можемо впливати на поводження як українських так і закордонних приватних компаній з нашими даними? Що вони можуть робити з цією інформацією? Що ми можемо робити з цією інформацією, яку ми отримаємо по закону про доступ, завдяки практикам з розкриття відкритих даних, аналізу цих даних? Як ми можемо змінювати суспільну політику, а не лише індивідуальну поведінку?
На фото: Вадим Гудима
Світлана Заліщук:
Справді, коли ми говоримо про доступ до публічної інформації, треба виокреслити дві осі проблем. По-перше, конфіденційна інформація vs. публічна інформація. Ми маємо задаватися питанням, наскільки держава володіє інформацією про нас, наскільки ми захищені від системи, від Генпрокуратури, операторів. Я стикнулася з цим нещодавно – у мене була детективна історія. Мені подзвонили з мобільного номера мого друга, а потім виявилося, що він насправді не дзвонив. Я прийшла як депутат до оператора мобільного зв’язку, оскільки було втручання в роботу мого мобільного телефону. У відповіді на запит з проханням показати мої дзвінки виявилося, що мій мобільний оператор знає: кому я дзвонила, хто мені дзвонив, скільки я говорила та в якому місці під час розмови я перебувала. На противагу, я нічого про оператора не знаю – я навіть не знаю, що він про мене знає ці дані. Ці обсяги інформації можуть використовувати проти нас.
По-друге, наскільки ми як громадяни маємо можливість отримати інформацію про систему, щоб зробити її менш корупційною, більш прозорою,а також, щоб зрозуміти, наскільки ми можемо використовувати цю інформацію при захисті своїх суспільних інтересів та здоров’я. Це також стосується того ж питання про Чорнобиль. Наскільки нам належить нам інформація, яку держава знає про себе - про суспільство, про питання безпеки, клімат . Це другий епіцентр боротьби громадян за інформацію про систему.
Ірина Кушнір:
Використовуючи персональні дані, система може навіть знати про вагітність жінки до того як жінка дізнається про неї. Це відбувається, наприклад, через зчитування інформації з вашої банківської картки. Система зчитує ваші уподобання по продуктах або товарах, які ви купуєте. Далі, на вашій пошті ви можете побачити пропозиції щодо покупки дитячого харчування,тощо.
Кожен крок людини – це крок персональних даних. Якщо ці дані використовуються , то людиною можна просто маніпулювати. При цьому, людина може навіть не знати про це.
Олександр Бурмагін:
Повернемося все ж таки до теми нашої розмови. Якщо ми говоримо про доступ до публічної інформації та баланс з приватним життям чи персональними даними, я хочу наголосити, що держава не може користуватися механізмами доступу до публічної інформації. Держава не може бути запитувачем, держава не може вимагати. Якби ми говори про захист приватного життя від держави, тоді б це була окрема тема, про яку теж можна багато говорити. Вона б звучала як «Захист приватного життя vs. Держава/Державні інституції»
Коли ми говоримо про доступ до публічної інформації, то це виключно доступ з боку громадян, журналістів та зацікавлених.
Вадим Гудима:
Щодо звуження, то я не впевнений, що ми можемо розділяти сфери публічності та приватності через те, що ми можемо в якийсь момент стати публічними діячами, можемо піти в політику, податися на державну посаду.
Власне, що таке приватність? Це не те, що треба щось захищати. Це питання контролю над тим, яка інформація про нас стає публічною. Якщо людина не маю можливості контролювати те, яка інформація збирається державою , яка інформація зберігається у приватних компаній, немає жодних гарантій, що цією інформацією не маніпулюватимуть, коли хтось стане публічним діячем. І ця невпевненість буде напряму впливати на публічну діяльність - на те, які позиції публічні особи будуть готові захищати, і як далеко будуть готові зайти.
Питання відвідувача:
Чому би нам не повернутися до визначення базових понять?
Світлана Заліщук:
Наразі у Верховній Раді зареєстровано закон 2913, де йдеться про вдосконалення окремих положень у сфері доступу до публічної інформації. Зокрема, там є положення про застосовування до конфіденційної інформації, про заборону обмеження доступу до персональних даних, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави. Першим законом ці нюанси не були уточнені. А цей закон прибере двояке розуміння того чи іншого підходу. Ми як держава вчимося працювати із доступом до публічної інформації.
Питання відвідувача:
Навіщо боротися з мета даними?
Ірина Кушнір:
Справа проти Google - право бути забутим. Особа має право на те, щоб про неї ніхто не знав. Неможливо не боротися за право на приватність, бо це одне з фундаментальних прав. Це одне з тих прав, без яких неможлива демократія. Це право встановлене Європейською конвенцією з прав людини у Ст.8 «Право на приватність», де йдеться про те, що особа має право на те, щоб про неї ніхто не знав, на те, щоб її персональні дані були тільки її персональними даними.
Дані, які потрапляють до державних органів, мають бути максимально захищені від третіх осіб. Окрім випадків, визначених законом.
Сьогодні ризики збільшуються. Соціальні мережі, Інтернет – це найбільш вагомий виклик для цього права. Але захист персональних даних в Інтернеті розвивається вже в законодавчій сфері європейських держав. Вже є певні рекомендації і напрацювання.
Щодо судів, то я – юрист, тому не люблю узагальнень на кшталт «суди не працюють». Які суди не працюють, коли і в чому не працюють? Щодо «Нафтогазу», то Апеляційний суд підтримав позицію Уповноваженого з прав людини, тому вже говорити про те, що суди не працюють не можна.
Я знаю про практику Вищого адміністративного суду та про їх ставлення до публічної інформації з їх рішень. Одним з перших заходів Секретаріату в сфері доступу до публічної інформації було створення круглого столу саме з представниками Вищого адміністративного суду. У результаті плідної співпраці, було сформовано проект постанови пленуму Вищого адміністративного суду, який був присвячений саме доступу до публічної інформації на близько тридцяти сторінках. Це фундаментальний документ, до якого долучилися також експерти з громадського середовища. Наразі ми бачимо, що цей документ після прийняття буде дороговказом для всіх суддів.
Світлана Заліщук:
Я дуже хочу відповісти на це питання. Це одне з найцікавіших питань перед людством сьогодні. По-перше, конфіденційна інформація – це одне з невідчужуваних прав людини взагалі. Але, якщо раніше людина запитувала – яку інформацію про мене знає державу і яке право вона має, то зараз у нас з’явилася нова сфера. Як наслідок, тепер не держава має про нас більше інформації, а Facebook, Google, Інтернет.
І дуже часто держава звертається до цих нових інституцій для того, щоб отримати інформацію про нас. До того ж, у цих інституцій є своє бачення того, навіщо вони збирають інформацію про нас. У держави – одна мета, а в соціальних мережах це, наприклад, реклама.
З цим потрібно боротися, бо це боротьба за своє право впливати на те, хто на вас впливає та що нам нав’язують. Ми маємо боротися за право встановлювати формат – яку інформацію про нас має мати держава і non-state actors.
Питання відвідувачів:
Як ви вважаєте, як будувати навчання населення у регіонах, щоб вони знали про свої права?
Олександр Бурмагін:
Той, хто хоче – знайде інформацію. Ми працюємо з регіонами . І в мене багато є звернень від небайдужих людей за консультаціями з Хмельницької, Донецької області. Відповідно, такі небайдужі люди можуть бути джерелом поширення доступу до публічної інформації для всіх оточуючих. Одна така людина може більше зробити, ніж програма чи інституція.
Андрій Куликов:
Як ви вважаєте як рано треба починати методичне навчання?
Олександр Бурмагін:
Щодо середньої освіти, то зараз дуже правильно, що починають з’являтися уроки з медіа-грамотності. У цьому контексті звісно можуть бути додані і питання доступу до публічної інформації та загалом прав людини. Наразі у школах не закладають знання щодо прав людини, а це маленький інститут, який дозволяє усвідомити формат стосунків між громадянином та державою в особі державних органів.
Вадим Гудима:
Я проблематизую питання про освіту. Знайомі дослідники подали запит до Міносвіти щодо анонімних, деперсоналізованих даних, здається, з приводу успішності учнів. З’ясувалося, що Міносвіти не володіє цією інформацією, а на місцевому рівні вона ведеться не в повному обсязі. Фактичним розпорядником виявилася приватна компанія, яка володіє правом на програмне забезпечення. Послугами цієї фірми Міносвіти користується ще з табачниківських часів. З нею ж Міносвіти вже бореться два роки, щоб отримати інформацію хоча в якомусь вигляді.
Така ж ситуація з даними про абітурієнтів. Ми не можемо розробляти та впроваджувати будь-які серйозні політики, базуючись на даних, якщо ці дані належать не державі, а приватним компаніям, які надають послуги по програмному забезпечені. Поки ми не зрозуміємо, яка інформація реально збирається державою, ми не можемо будувати політику. Часто самі органи державної влади не розуміють, які дані вони зберігають, у яких форматах, скільки часу займе збір та передача цих даних для аналізу. Тож, я закликаю спочатку розбиратися з тим, що відбувається з даними в державі.
Ірина Кушнір:
Я погоджуюся з тим, що неможливо навчити, а можливо навчитися. Щодо прав людини і освіти, то це навчання має починатися в середній школі. З мого досвіду, то правознавство у моїй школі було абсолютно загальне. Це були просто визначення «держава – це», які неможливо застосувати. Змінити це - першочергова задача Міносвіти.
Наразі вирують дискусії щодо запровадження курсу «Права людини» навіть для юристів.
Питання відвідувачів:
На вашу думку, чи достатньо державці навчаються правильності наданні відповідей?
Ірина Кушнір:
Питання «чи правильно навчаються» для мене складне, оскільки вони не навчаються взагалі.
Олександр Бурмагін:
Хочу сказати, що є і позитивні приклади. До мене як до експерта звернулася Дніпропетровська міськрада, яка просто сказала - «Допоможіть! Ми хочемо поставити це у нормальне русло». У них вистачило сміливості вголос сказати, що вони про це нічого не знають. Якщо це говорить Дніпропетровська міськрада, то на більш дрібному рівні або регіональному ще більш жахлива ситуація. Про низький рівень знання – це права. З моєї практики, у мене величезна кількість випадків, коли ти подаєш загальний запит і отримуєш відмову, а при розписі запиту на трьох сторінках зі всіма гарантіями – надають. Тож, ще треба переконувати таким чином.
Андрій Куликов:
Вадиме, хто зараз найбільше звертається за консультаціями?
Вадим Гудима:
Найбільше - журналісти.
Насправді є величезний ринок у чиновників по захисту їх персональної інформації, не даних. На щастя, він ніким не зайнятий. Наразі журналісти можуть працювати і збирати досить багато інформації з соціальних мереж і т.д. Ця сфера незахищена - і поки що це добре.
Андрій Куликов:
Яка публічна інформація у нас відсутня?
Олександр Бурмагін:
З тих кейсів, що доходять до ІРРП, то це безпідставного розширення сфери дії закону про захист персональних даних на будь-які випадки. Зрозуміло, що це необґрунтовано. Ми захищаємо права запитувачів у таких випадків.
Ірина Кушнір:
Головна проблема в адміністративній практиці щодо персональних даних - державні службовці не вдаються до аналізу.
Вадим Гудима:
Єдине, що додам, то інформація, яка за законом є приватною, часто є доступною завдяки нелегальним базам, тощо. Більшість інформації так чи інакше потрапляє в руки зацікавлених осіб.
Питання відвідувачів:
Навіщо вчити Конвенцію з прав людини, якщо юристи опираються на закони України?
Ірина Кушнір:
Конвенція з прав людини Ради Європи встановлює мінімальні гарантії. Деякі фундаментальні права , у т.ч. право на свободу слова, можуть піддаватися обмеженням. Європейський суд аналізує втручання за трьома критеріями - втручання має здійснюватись на підставі закону, в інтересах, вичерпний перелік яких встановлено цією ж Конвенцією, і бути необхідним в демократичному суспільстві.
Для нашої правової системи найскладнішим є третій критерій - «бути необхідним в демократичному суспільстві». Держава не може прийняти і застосовувати закон, який суперечить демократичним цінностям . Наприклад, Конституційний суд виніс рішення з приводу неконституційності положення закону, який встановлював обмеження щодо апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції, прийняту в результаті скарги на постанову уповноваженого органу про притягнення до адміністративної відповідальності.
Так, раніше ДАІ виносило постанови про притягнення до адмінвідповідальності на місці вчинення правопорушення. Далі, постанову можна було оскаржити в суді першої інстанції, але на цьому судовий контроль закінчувався. Була законодавча заборона «не оскаржується». Однак з посиланням, зокрема, на Конвенцію, Конституційний суд України, за поданням Уповноваженого ВРУ з прав людини, визнав це положення неконституційним.
Під час конституційного провадження виявилось, що у одній справі Вищий адміністративний суд України скасував постанову апеляційного суду про відмову в перегляді відповідної постанови суду першої інстанції і з посиланням на Конвенцію вказав на необхідність забезпечення апеляційного перегляду національного законодавства. Таким чином, є випадки, коли національний суд, посилаючись на Конвенцію з прав людини, долає національне законодавство, яке їй суперечить. Але якщо б у цій справі особа, яка подала апеляційну скаргу, а потім касаційну, яка не знала про таку можливість і про механізм Конвенції, вона б не здобула результату, якого домагалася.
Олександр Бурмагін:
Коротко відповім, навіщо вчити Конвенцію з прав людини юристам. У нас з 2006 року є закон про обов’язковість виконання рішень Європейського суду та застосування практики Конвенції. Тобто, усе, що ухвалює Європейських суд є обов’язковим для України. Хоча, це було ще обов’язковим з 1997 року, коли ми ратифікували Конвенцію і визнали юрисдикцію Європейського суду з прав людини.
Рівень ієрархії норм права, рішень Європейського суду є вищими за національні закони України. Тобто в ієрархії юридичних норм, рішення Європейського суду займає положення між законом і Конституцією України. Умовно, якщо національний закон суперечить правилам і принципам, які були прописані в рішенні Європейського суду, то судом має застосовуватися практика Європейського суду. Юрист, який цього не знає, буде програвати тому юристу, який це знає і застосовує.
Ірина Кушнір:
Суддя – це завжди арбітр. За загальним правилом, те,що адвокат приніс - те суддя і розглядає. Це функція адвокатів ставити перед судом таким чином питання, щоб потім впродовж декількох років не захищати свого клієнта в Європейському суді.
Андрій Куликов:
Вадиме, ви наводили про те, що публікація даних може мати негативний результат. Утім, якщо ми цього не робимо, то ми порушуємо права громадян – на безпечне життя, тощо.
Вадим Гудима:
Це не суперечність. Ми маємо думати наперед, як використати ці дані для покращення умов життя або покарання, якщо мова йде про корупційні діяння. Наприклад, Muck Rock видав інформацію про те, як приватні американські в’язниці заробляють на утриманні в’язнів. І зараз в США активно просувається заборона приватних в’язниць.
Андрій Куликов:
Олександре, коли ви говорили про розширення поняття публічна особа, то як щодо діячів мистецтва, діячів культів?
Олександр Бурмагін:
Визначення публічної особи достатньо широке і воно не зводиться лише до державних службовців. Будь-яка особа, яка користується державними ресурсами, займає посаду і та, яка відіграє значну роль в спорті, мистецтві, культурі або інших сферах. Таким чином, визначення публічної особи охоплює не лише громадський сектор.
Андрій Куликов:
Ірино, який поступ ми побачимо наступний?
Ірина Кушнір:
Наступний крок буде з імплементацією закону про електронні декларації , відкриття реєстрів власності, земель. Це буде відчутно.
