Це другий текст, що являє собою добірку актуальних юридичних коментарів, які стосуються найпопулярніших тем, з яких подають запити користувачі нашого онлайн-сервісу. І… найпопулярніших відмов розпорядника. «Доступ» вважає, що наведена в тексті аргументація може бути використана й іншими запитувачами, коли ті стикаються з аналогічними випадками.
Але водночас попереджає: застосовувати аргументи треба з похибкою на свої історії та ситуації, бо медіа-юристи на прохання «Доступу до правди» коментували цілком конкретні кейси.
Як аргументувати своє право на отримання тої чи іншої публічної інформації? Пропонуємо дослухатися до порад юристів Олександра Брумагіна, Віти Володовської, Христини Буртник.
Перша частина: Якщо вам прислали відписку замість відповіді: 5 чітких контрударів
1. Не надають декларації депутатів органів місцевого самоврядування
З отриманням декларацій депутатів органів місцевого самоврядування, як вважає Олександр Бурмагін, медіа-юрист, ГО «Платформа прав людини», проблема полягає в тому, що згідно законодавства, яке регулювало заповнення і подачу паперових декларацій, подаються вони на перевірку до фіскальної служби, а зберігаються за місцем роботи декларанта.
Оскільки депутати місцевих рад, якщо вони не займають посад в органах місцевого самоврядування (міський голова, заступники, начальники департаментів тощо), працюють на громадських засадах, то відповідно, вони мають інше постійне місце роботи. Часто це директори різноманітних приватних підприємств, вчителі, лікарі тощо. Відповідно, і їх декларації зберігаються саме за цими місцями роботи, у школах, лікарнях, товариствах з обмеженою відповідальністю, ПП. Всі ці юридичні особи традиційно стосовно декларацій не вважають себе розпорядниками у розумінні статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації»:
«При цьому, вони чомусь згадують тільки частину 1 цієї статті, забуваючи про частину 2. А в останній зазначено, що будь-який суб’єкт господарювання, який має суспільно важливу інформацію є розпорядником і має обов’язок надавати таку інформацію за запитами.
Тому доводимо, що інформація з декларації є суспільно-значимою. Логіка і аргументи дуже прості. Якщо законодавець у мінімум трьох законах прописав, що доступ до такої інформації не може бути обмежено – вона є важливою для суспільства. Бо інакше, навіщо на рівні законів такі гарантії? А тому будь-яка юрособа незалежно від організаційно-правової форми, зобов’язана надавати її на запити фізичних та юридичних осіб.
Тобто спочатку аргументуємо ч. 2 ст. 29 закону України «Про інформацію» суспільну важливість:
«Відповідно до ч.2 ст.29 Закону України «Про інформацію» предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо».
Далі зазначаємо: доказом того, що запитувана інформація у наданні якої було відмовлено вважається суспільно-значимою є те, що законодавець передбачив спеціальні гарантії доступу до такої інформації і заборонив обмежувати до неї доступ. Вважаю, що це беззаперечно свідчить про суспільну важливість такої категорії інформації. Адже, Закон України – «Про доступ до публічної інформації» містить чіткі і недвозначні норми щодо відкритого режиму доступу до відомостей, зазначених у деклараціях осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Частина 6 ст. 6 Закону «Про доступ до публічної інформації»:
«Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України "Про запобігання корупції", крім відомостей, зазначених в абзаці четвертому частини першої статті 47 вказаного Закону».
У статті: Чому НКМЗ не вважає декларації депутатів Краматорської міськради суспільно важливими?
2. Про автобіографії депутатів місцевого самоврядування
Віта Володовська, медіа-юрист ГО «Центр демократії та верховенства права», говорить, що на практиці примірники автобіографій можуть зберігатись у особових справах депутатів за місцем роботи.
Тому, радить Володовська, алгоритм дій тут має бути таким же, як і з деклараціями – звертатись до апарату місцевої ради (виконавчого комітету) або за основним місцем роботи депутата:
«При цьому, крім суспільної необхідності в отриманні інформації про осіб, які уповноважені представляти інтереси територіальної громади, можна також посилатись на ч.2 ст. 5 Закону Про захист персональних даних, яка передбачає: "Не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень".
Можна, наприклад, стверджувати, що інформація про освіту та трудову діяльність депутата, яка міститься в автобіографії, має важливе значення для визначення його компетенції щодо вирішення питань місцевого самоврядування, наявності конфлікту інтересів тощо. В цьому, власне, теж полягає суспільна важливість таких даних».
Водночас медіаюрист каже, що можна використати й альтернативний варіант: таки спробувати звернутись до депутатів у порядку закону «Про звернення громадян» із відповідним клопотанням про надання зазначеної інформації. Щоправда, у такому випадку строк розгляду буде значно довшим і не виключено, що депутати і далі не вбачатимуть суспільної необхідності у наданні таких даних.
У статті: Як отримати декларації депутатів: покрокова інструкція з прикладами
3. Якщо вам відповіли, що не нададуть декларацію посадовця, бо вона таємна
«Доступ до правди» писав про те, як Служба безпеки України відмовилася надати на запит копію декларації начальника Запорізького обласного управління. СБУ відповіла, що це можливо лише за його згодою, бо він надав свої декларації до призначення на посаду, тоді, коли він ще «не відносився до категорії публічних осіб».
Отже, на думку розпорядника, він має у даному разі керуватися Законом України «Про захист персональних даних» (фізичні особи, персональні дані яких містяться в інформації у формі відкритих даних, надали свою згоду на поширення таких даних), а також законом «Про державну таємницю», відповідно до якого «інформація у сфері державної безпеки та охорони правопорядку, зокрема про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність або розвідувальну чи контррозвідувальну діяльність, відноситься до державної таємниці».
Якщо ви отримали аналогічну відмову, то вам знадобиться підказка від Віти Володовської, ГО «Центр демократії і верховенства права»:
«Закон встановлює лише загальні категорії даних, які можуть (лише можуть) бути віднесені до таємної інформації. Проте статусу державної таємниці інформація набуває лише, якщо вона внесена до спеціального Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Зазначений документ в цілому не містить в своєму переліку даних, які відповідно до антикорупційного законодавства вносяться до декларації і є відкритими в доступі. Якщо виконання певних завдань державної безпеки потребує засекречення особи та посади певного працівника, у будь-якому випадку, вся інша інформація про нього, у т.ч. про майно та доходи, має бути відкритою. Проте це точно не може стосуватись керівних посад СБУ, які обіймають публічні особи».
У статті: СБУ каже, що може надати декларації начальника облуправління, але лише за його згодою
4. Якщо суди не надають копії матеріалів судової справи і взагалі кажуть, що закон про доступ на них не поширюється
Якщо ви збираєтеся надіслати запит до суду, то тут вам знадобиться перечитати поради юриста Христини Буртник, ГО «Центр демократії та верховенства права», бо часто суди відмовляються відповідати на запити, аргументуючи тим, що дія закону «Про доступ…» на них не поширюється:
«Стосовно того, чи зобов’язаний суд надавати копії матеріалів судової справи зазначимо, що однозначної практики з цього питання немає. Дуже часто суди відмовляють у наданні такої інформації, адже процесуальним законодавством не передбачено право сторонніх осіб знайомитись із матеріалами судової справи.
Хоча у практиці юристів ГО «Центр демократії та верховенства права» уже є успішна справа із отримання матеріалів суду через запит завдяки обґрунтуванню суспільного інтересу.
Закон «Про доступ до публічної інформації» зобов’язує розпорядників інформації, надавати будь-якій особі на запит публічну інформацію, яка не є обмеженою у доступі та створена або отримана розпорядником інформації в процесі виконання своїх обов'язків.
Оскільки запитуваний документ отримано під час здійснення судом своїх функцій, випливає висновок, що він отриманий розпорядником інформації в процесі виконання своїх обов'язків, тобто здійснення своєї діяльності.
Аналогічний висновок міститься у Постанові № 11 від 30.09.2013 року Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами положень Закону України від 13 січня 2011 року №2939-VI «Про доступ до публічної інформації», а саме:
«Зі змісту частини першої статті 1 Закону випливає, що публічна інформація отримується або створюється в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством.
Синтез цієї норми дає можливість зробити висновок про те, що під обов'язками суб'єктів владних повноважень, передбачених чинним законодавством, необхідно розуміти також обов'язки цих суб'єктів не тільки під час виконання владних управлінських функцій, а й інші обов'язки, в тому числі ті, що передбачені процесуальним законодавством.
Тобто на визначення інформації публічною не впливає те, при виконанні яких обов'язків суб'єктом владних повноважень вона отримана та яким законодавством ці обов'язки визначені».
Таким чином можна зробити висновок, що у процесі здійснення своєї діяльності суди повинні керуватись не тільки процесуальним законодавством, а й Законом «Про доступ до публічної інформації», який, до речі, має вищу юридичну силу ніж Інструкція з ведення діловодства (а у випадку розбіжності в регулюванні цими двома нормативно-правовими актами потрібно використовувати акт вищої юридичної сили).
Варто також зазначити, що у п. 3.7.1. вищезазначеної Інструкції прямо передбачено, що робота із запитами на інформацію в суді ведеться відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Тому відповідь суду, що дія Закону «Про доступ до публічної інформації» на нього не поширюється, є неправомірною.
Леся Ганжа
Читайте також: Якщо вам прислали відписку замість відповіді: 5 чітких контрударів