Фундація DEJURE дослідила судову практику в сфері захисту прав на публічну інформацію і виявила тривожну тенденцію, яка полягає в тому, що протиправну і триваючу бездіяльність з боку держоргану можна оскаржити в суді виключно в певний строк від початку такої бездіяльності. Юрист Фундації Володимир Гришко пояснює, в чому загроза такої тенденції.

У дослідженні розповідають, що законодавець залишив громадянам правові механізми для реагування на факти неоприлюднення інформації. Тож будь-хто може звернутись до адміністративного суду за захистом свого права на публічну інформацію, якщо розпорядник не оприлюднив свої дані. Наприклад, не опублікував якийсь набір даних або нормативно-правові акти. І судове рішення про зобов’язання державного органу опублікувати свою інформацію повинно виконувати свою стимулюючу функцію.

«Та, на жаль, такий стимул перекреслюється чинним підходом суддів. Сумно уявити, скільки можливостей для бізнесу та загалом для громадян втрачається через невиконання держорганами своїх обов’язків. Теперішній судовий підхід до розгляду справ про доступ до публічної інформації не лише під силу, а й варто змінювати задля подальшого забезпечення відкритості, що є наріжним каменем для створення нових електронних сервісів та розвитку економіки держави», - кажуть в Фундації DEJURE.

Так в чому ж проблема?

За загальним правилом, особа може звернутися до суду для оскарження рішень, дій чи бездіяльності держорганів протягом шести місяців з дня, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Тобто, застосовуючи цю норму, суд повинен встановити конкретний день, коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

Однак, як виявили автори дослідження, судді нехтують такою деталізацією та обмежуються загальним обґрунтуванням того, що позивач «точно мав би раніше дізнатися про чиюсь бездіяльність». І це все ще й попри те, що такі правопорушення є триваючими за своєю природою, тож саме застосування до них строків звернення до суду дуже й дуже сумнівне.

Обсяг індульгенції держорганам надається в залежності від фактичних обставин справи. Виокремити можна два таких наслідки, які можна віднайти у двох рішеннях Верховного Суду.

·        якщо оспорюється неоприлюднення якогось набору даних, який щоденно/досі наповнюється чимось новим (наприклад, реєстр судових рішень), успішно вдасться оскаржити лишень неоприлюднення того обсягу, що мав би бути опублікований за шість місяців до звернення до суду (наприклад, рішення датовані останніми шістьма місяцями). Все, що мало, але не опублікувалося раніше, назавжди залишається поза полем зору суду;

·        якщо оспорюється неоприлюднення якогось набору даних, який вже не наповнюється чимось новим, і який мусив бути опублікований понад 6 місяців тому, але цього не було зроблено, то у вас взагалі немає можливості оскаржити неоприлюднення такої інформації у суді.

Володимир Гришко, юрист Фундації DEJURE, пояснює, чому така тенденція тривожна в аспекті відкритості влади і доступу до публічної інформації.

«Основна небезпека полягає в тому, що суди наразі застосовують підхід, коли якусь протиправну і триваючу бездіяльність з боку держоргану можна оскаржити в суді виключно в певний строк від початку такої бездіяльності, а пізніше — ні. І навіть якщо бездіяльність триває і сьогодні — і цим порушуються ваші права*— і ви звертаєтесь до суду, останній вам скаже «ой, вибачте, а треба було раніше дізнаватися про таку бездіяльність з боку держоргану і приходити до нас. Це ви винні, шо раніше не побачили порушення, а не держорган, який продовжує порушувати свої обовʼязки», - каже Володимир Гришко.

Він зазначає, що такий підхід застосовують не всюди. Наприклад, коли держорган не виплатив пенсію за якийсь місяць пару років тому і досі не перерахував гроші — звернутись до суду можна навіть через 2-3 роки — і суд не скаже, шо ви «запізнилися». Або у сфері відшкодування ПДВ підприємства з боку держави.

«Але навіть у сфері з доступу до публічної інформації ці висновки негативні і ніхто не може гарантувати і убезпечити від того, шо ці висновки, особливо якщо добре закріпляться, не перейдуть і на інші сфери. Такі історії нормальні, коли застосовуються до закінчених одноразових порушень, але це не норма в тому випадку, коли стосується триваючих порушень, які порушують мої права кожного дня. Бо тоді оцей відлік строку позовної давності ніби поновлюється кожного дня — адже порушення досі триває, і тому нелогічно застосовувати до триваючих правопорушень такі обмежувальні строки», - пояснює Володимир Гришко.

«Доступ до правди»